РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ.

РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ

Проф. Зенон Когут (КІУС),

Д-р Володимир Мезенцев (КІУС),

Юрій Ситий (Чернігівський університет)

Опубліковано в українсько-канадській газеті «Гомін України» (Торонто), Рік LXVIІІ, № 27 (3643) за 12 липня 2016 р., с. 5-9.

Попри усі труднощі організації розкопок в м. Батурині Чернігівської области у воєнні роки, українські та канадські археологи й історики плідно продовжили дослідження цього міста та публікацію їхніх праць.

З 2001 р. цей історико-археологічний проєкт спонсорують Програма Дослідження Східньої України ім. Ковальських при Канадському Інституті Українських Студій (КІУС) Альбертського університету в м. Едмонтоні, Понтифікальний Інститут Середньовічних Студій Торонтського університету та Дослідний Інститут «Україніка» у м. Торонті. Головою Програми ім. Ковальських є директор КІУСу проф. Володимир Кравченко. Попередній директор цього інституту та Програми ім. Ковальських, провідний історик козацько-гетьманської держави, проф. Зенон Когут є академічним дорадником Батуринського проєкту.

Чернігівська обласна державна адміністрація щорічно виділяла субсидії на розкопки Батурина у 2005-15 рр. У 2015-16 рр. археологічні студії Батурина і підготовку публікацій підтримали дотаціями Крайова Управа Ліґи Українців Канади (голова мґр Орест Стеців), Ліґа Українців Канади відділ у Торонті (голова Борис Михайлець), торонтський відділ Ліґи Українок Канади (голова Галина Винник), Союз Українок Канади (відділ ім. св. княгині Ольги при катедрі св. Володимира, голова Віра Мельник), Фундація Кредитової Спілки «Будучність» (голова Богдан Лещишин), Фундація «Прометей» (голова мґр Марія Шкамбара), Українська Кредитова Спілка (головний управитель Тарас Підзамецький), український ресторан «Золотий Лев» (власниця Анна Кісіль) та аптека “Healing Source Integrative Pharmacy” (власники Омелян і Зеня Хабурські) у Торонті, Фонд Катедр Українознавства при Гарвардському університеті (директор д-р Роман Процик, Філядельфія) і Український Історико-Просвітній Центр при Українській Православній Церкві в США у м. Бавнд-Брук, Нью-Джерзі (директорка Наталя Гончаренко).

У 2011-13 рр. КІУС і «Україніка» спільно фундували видання трьох гарно ілюстрованих буклетів Зенона Когута, Володимира Мезенцева, Юрія Ситого та Вячеслава Скорохода про результати розкопок Батурина 2010-12 рр., архітектурно-археологічні дослідження й реконструкції гетьманських резиденцій і культуру козацької еліти Мазепиного двору. Автори висловлюють щиру подяку Кредитовій Спілці «Будучність» (персонально головній управительці Оксані Процюк і менеджерці кадрів Христині Бідяк) та Дослідному Інститутові «Україніка» за покриття коштів публікації четвертого (2015 р.) і цього, п’ятого, буклетів. Брошури мають 24-36 стор. українською мовою і 50-80 кольорових ілюстрацій та ґлянсований папір. Ці науково-популярні історико-археологічні праці розраховані на широке коло читачів і вчених та рекомендуються усім шанувальникам української старовини. Останні два буклети можна придбати у канцелярії Крайової Управи Ліґи Українців Канади в Торонті за $10 кожний (телефон: (416) 516-8223, email: luc@lucorg.com). Чотири брошури розповсюджує Видавництво КІУСу в Едмонтоні (тел.: (780) 492-2973, email: cius@ualberta.ca; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/325/sadeibi-ivana-maziepi-u-baturini; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/333/kul%27tura-kozats%27koyi-ieliti maziepinogheo-devoru; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/347/palatsi-ivana-maziepi-ta-kirila-rozumovs’kogheo).

* * *

У розкопках Батурина 2015 р. брало участь біля 45 студентів і науковців з Чернігівського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка (ЧНПУ), Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Глухівського національного педагогічного університету ім. Олександра Довженка. Керівниками Батуринської експедиції є співробітники Центру археології й стародавньої історії Північного Лівобережжя ЧНПУ д-р Вячеслав Скороход і його заступник Юрій Ситий (науковий керівник експедиції).

Знаний історик Лівобережної України, директор Інституту історії, етнології та правознавства Чернігівського університету, проф. Олександер Коваленко, надає велику допомогу в керівництві, організації й фінансуванні Батуринської експедиції та публікації її здобутків.         Завідувач науково-дослідного відділу Національного заповідника «Глухів» і викладач археології України у Глухівському університеті мґр Юрій Коваленко очолює групу студентів зі свого закладу в складі Батуринської експедиції. Він проводить археологічні розвідки з використанням потужних американських металодетекторів і надає авторам фахові консультації про археологічні знахідки. Член експедиції, історик та художник Сергій Дмитрієнко (Чернігів), у співавторстві з В. Мезенцевим виконав комп’ютерні реконструкції дев’яти дизайнів підлог та інтер’єрів палацу Мазепи в Батурині й знахідок з останніх розкопок, що надруковані у цій праці.

Академічний дорадник Батуринського проєкту проф. Зенон Когут бере участь у підготовці публікацій про історико-археологічні студії гетьманської столиці і є співавтором п’яти вищезгаданих буклетів 2011-16 рр. У серії важливих статтей цей історик висвітлює політичну культуру, національну ідентичність та світогляд козацької еліти. Археологи приділяють особливу увагу дослідженню ще маловідомої матеріяльної культури й побуту козацьких старшин (офіцерів) і державних службовців Батурина Мазепиної доби.

Д-р Володимир Мезенцев є науковим працівником КІУСу і виконавчим директором Батуринського проєкту в Канаді. Він спеціялізується у вивченні й реконструкціях мурованих палаців і церков міста XVII-XVIII ст., їх декору та впливів на них архітектури й мистецтва Заходу. Відомий історик Київської Руси і колишній президент Понтифікального Інституту Середньовічних Студій Торонтського університету проф. Мартін Дімнік завідує фондом, що збирає цей інститут на розкопки Батурина. Він бере участь в історичних дослідах міста та публікації результатів його розкопок.

Батуринський Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» успішно продовжує свою музейну, екскурсійну, науково-дослідну, видавничу, культурно-просвітницьку й патріотично-виховну працю. Він організує численні заходи для збільшення кількости відвідувачів музеїв та інших туристичних об’єктів міста. Директорка Наталя Реброва, завідуюча відділом археології Наталя Саєнко та інші співробітники заповідника співпрацюють з членами нашої експедиції і реґулярно надають необхідні інформації з Батурина.

Сенсацією минулого року була знахідка знаменитого дзвону, названого «Голуб», у м. Оренбурзі в Росії. Його відлили у м. Глухові Сумської обл. 1699 р. на замовлення Мазепи для фундованої ним Воскресінської церкви в Батурині. Цей дзвін вважається шедевром українського людвисарства XVII ст. і прикрашений художніми рельєфами й написами. На його боці є унікальне зображення фігури Мазепи з булавою в руці поруч з гербом, ініціялами і абревіятурою титулу гетьмана.

З 1927 р. дзвін зберігався у Чернігівському історичному музеї ім. Василя Тарновського. Перед німецькою окупацією України в 1941 р. цей цінний експонат вивезли до Росії, де його місцезнаходження лишалось невідомим. 2015 р. в Інтернеті повідомили, що Мазепин дзвін несподівано знайшли на дзвіниці Микільського собору Оренбурґу. Однак тепер дзвін привласнено Російською Православною Церквою і повернути його в Україну буде нелегко.

* * *

Археологічні дослідження території Батурина показали, що наприкінці ХІ ст. там побудували невелику фортецю для захисту південно-східніх кордонів чернігівського князівства. Навала монголо-татар на Русь-Україну в 1239 р. зруйнувала це поселення і життя там не відновлювалось до XVII ст.

У 1618-48 рр. Чернігово-Сіверщина була в складі Речі Посполитої. За наказом польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, 1625 р. у Батурині звели замок. З того часу назва Батурин зустрічається в документах і хроніках.

На залишках городища княжої доби побудували дерево-земляні укріплення та, вірогідно, оточили передмістя частоколом (острогом). Напевно, ці оборонні споруди були слабкими і залога нечисленна. 1632 р. під час Смоленської війни між Польщею й Московією Батурин уперше захопили, спустошили і спалили російські воєводи.

Після війни королівська адміністрація та маґнати знову заселили місто й відбудували замок. Між 1634 р. і 1648 р. з напільного боку від нього спорудили потужнішу і велику на ті часи фортецю з валами, ровами, зрубними стінами, вежами й брамами за місцевою традицією фортифікації. 1635 р. Батурин згадується у польських джерелах вже як значне поселення.

Під час розкопок нашої експедиції 2006 р. та 2008 р. в замку-цитаделі знайшли рештки шести заглиблених у ґрунт жител з нехарактерними для Чернігівщини Нового часу підбійними печами, викопаними в глиняних материкових стінках споруд. Торішнього літа на садибі по вул. Віктора Ющенка, 25 у колишній фортеці відкрили залишки житла з подібною конструкцією печі. Ю. Ситий вважає, що житла з підбійними печами належали польським колоністам, особливо жовнірам королівської залоги, які в основному мешкали на цитаделі в другій чверті XVII ст. Ці чужинці селились серед переважаючого місцевого українського населення міста, що будувало типові для Лівобережного Полісся дерев’яні хати з глинобитними печами.

Звільнення Батурина козаками гетьмана Богдана Хмельницького (1648-57 рр.) від польських урядників та залоги у 1648 р. не було мирним. Про це свідчить виявлений археологами шар вугілля й попелу від пожежі замку того року. Ю. Ситий гадає, що житло з підбійною піччю, розкопане тогоріч на фортеці, згоріло в пожежі 1648 р. 1650 р. Хмельницький передав Кербутівському монастиреві під Батурином конфісковані землі польського шляхтича Криштофа Силича, котрий у козацьку війну став на бік Польщі.

Однак, очевидно, частина польсько-литовських колоністів, включно з шляхтою, залишилась в Батурині, прийняла православ’я і згодом асимілювалась українським населенням. На користь цього говорить те, що використання підбійних печей польського походження не припинилось відразу після 1648 р., а продовжувалось на замку до 1670-х рр. Пізніше у місті запанували глинобитні печі, властиві місцевому житлобудуванню.

Відомо також, що родичі поляка Криштофа Силича залишились на Чернігівщині й, імовірно, були (чи стали) православними та увійшли до складу козацької старшини. Його дружина у 1651-63 рр. роздавала свої маєтності Крупицькому і Кербутівському монастирям поблизу Батурина. Найвідоміший представник цього шляхетного роду Оникій Силич став чернігівським полковником у 1657-63 рр. Кілька членів роду Силичів були старшинами Чернігівського полку в другій половині XVII-XVIII ст.

У 2005-15 рр. наша експедиція розкопала 368 поховань міщан на цвинтарі зруйнованого Троїцького собору 1692 р. у фортеці Батурина. Аналіза хронології цих поховань та демографії міста дозволила Ю. Ситому зробити наступні висновки. Кладовище функціонувало з 1625 р. до 1803 р. Батурин запустів у 30-ті рр. XVII ст. в зв’язку з вищезгаданим першим московським нападом. Проте археологи не виявляють зменшення людности міста під час війни Хмельницького.

У 1670-90-х рр. спостерігається максимальна кількість населення за всю історію Батурина. Можливо, пізніше уповільнення його росту спричинила Північна війна 1700-21 рр. Після тотального російського розорення міста 1708 р. виразно фіксується обезлюднення міста приблизно на 40 років. Від середини XVIII ст. до початку XIX ст. простежується динамічне збільшення мешканців. Такі демографічні коливання у Батурині на протязі XVII-XVIII ст. співпадають з даними писемних і археологічних джерел про періоди піднесення, військові погроми та запустіння міста в той час.

За цими джерелами, 1669 р. воно стало столицею козацької держави і почало інтенсивно заселятись, зростати й розбудовуватись, посилило та модернізувало оборонні споруди. За довголітнього і славного реґіменту гетьмана Івана Мазепи (1687-1709 рр.) Батурин та козацька Україна досягли найвищого економічного й культурного розквіту, політичної стабільности і добробуту населення. Гетьманська столиця була важливим торговим і культурним посередником між Заходом і Сходом, провідним центром формування української державности і органів управління, концентрації військової, світської та духовної еліти, палацового й церковного будівництва потужним коштом гетьманів, полковників та урядовців і розвою художніх ремесел, бароккової архітектури й мистецтва національної традиції та европейського ґатунку.

1708 р. Мазепа уклав воєнно-політичний альянс зі Швецією та підняв повстання за незалежність центральної України від Московії. Батуринці першими збройно виступили проти царського війська. 2 листопада того року російська армія під командуванням генерала Олександра Меншикова захопила, пограбувала й спалила дощенту Батурин разом з церквами, монастирями і навколишніми селами. Нападники перебили гетьманську ґвардію, козаків та усіх міщан без огляду на стать і вік. Загалом там загинуло 11-14 тисяч українських військовослужбовців та цивільних, більше, ніж полягло шведів і росіян сукупно у кровопролитній Полтавській битві – 10.5 тисяч. Зберігся лист царя Петра І з наказом Меншикову цілковито знищити Батурин задля покарання “зрадників”, які “боронились” супроти царського війська, та “на приклад” іншим українським містам і фортецям, що підтримали визвольні змагання Мазепи. За підрахунками відомого чернігівського історика-мазепознавця Сергія Павленка, у 1708-09 рр. загинуло біля 30 тисяч козаків, запорожців, міщан і селян, учасників антимосковського повстання гетьмана, його прихильників та членів їх родин.

1750 р. гетьман Кирило Розумовський (1750-64 рр.) виклопотав дозвіл царського уряду відбудувати Батурин й повернути йому статус столиці козацької держави. Він спорудив там два великі палаци, церкви, школи, лікарні, поштову стацію і мости, насадив парки й сади та заснував кілька промислових і господарчих підприємств. Розумовський вивів російські ґарнізони з міст Лівобережної України, встановив митні кордони з Росією, захищав права і вольності козацтва та намагався реформувати й модернізувати гетьманську державу і військо. Високоосвічений гетьман був покровителем науки, освіти й культури і робив заходи створити у Батурині університет, бібліотеки, друкарні, ботанічний сад та анатомічний театр, але не встиг реалізувати ці амбітні проєкти.

1764 р. самовласна російська імператриця Катерина ІІ ліквідувала Гетьманат й передала владу над центральною Україною російським генерал-губернаторам. Вона примусила Розумовського скласти булаву. Однак Батурин лишився у спадковій власності його роду і з 1776 р. відставний гетьман продовжив там монументальне будівництво та мануфактурне виробництво за свій рахунок. Вище згадувалось, що археологи простежують зростання населення, наплив новосельців та пожвавлення міського життя Батурина від середини XVIII ст. до смерти К. Розумовського у 1803 р.

У період бездержавности України колишня гетьманська столиця все більш занепадала і перетворилась на селище за совєтської влади. Завдяки активній діяльності Батуринського Національного історико-культурного заповідника з 1994 р., проведенню щорічних археологічних досліджень від 1995 р. і сприянню колишнього президента України В. Ющенка ревіталізації міста й маштабним натурним реконструкціям там державним коштом цитаделі фортеці, гетьманських палаців, військової скарбниці, судової палати й церков XVII-XIX ст. та розбудові музеїв старожитностей, від 2009 р. Батурин став одним з найпопулярніших центрів туризму України. За минувший рік його музеї та архітектурні пам’ятки оглянуло біля 143,000 відвідувачів з України і з-за кордону (на 13,000 візитерів більше, ніж 2014 р.).

2015 р. археологічна експедиція продовжила розкопки залишків маєтку Мазепи на околиці Батурина, Гончарівці. Наприкінці 1690-х рр. він побудував там багатоприкрашений цегляний палац на три поверхи з підвалом і мансардою (розміром 20 х 14.5 м) за стилем західнього барокко. Під час розорення міста в 1708 р. цю головну резиденцію гетьмана пограбувало й спалило російське військо.

На основі багатолітніх розкопок фундаментів і розвалів стін Мазепиного палацу та аналізи малюнку його руїн 1744 р. з колекції Національного музею Стокгольму дослідники відтворили плян, габарити, архітектурний дизайн та декор споруди. В. Мезенцев і С. Дмитрієнко підготували гіпотетичні комп’ютерні реконструкції екстер’єру палацу Гончарівки. В. Мезенцев вважає, що він не мав аналогій серед тогочасних цивільних будівель центральної України, а був подібним до порівняно невеликих вежових панських палаців ранньомодерної Польщі. Наприклад, такими є муровані триповерхові палац-башта короля Сигізмунда І Старого у м. Пьотркові Лодзінського воєводства (1519 р., 20 х 18 м), втрачені мансіони маґнатів Казановських (первинна споруда кінця XVI ст.) і Котовських та відбудований замок князів Острозьких 1680-х рр. у Варшаві.

Як відомо, юнаком Мазепа служив при дворі короля Яна ІІ Казимира Вази у Варшаві і міг спорудити й прикрасити свою батуринську оселю на кшталт палаців чи вілл Речі Посполитої. Але не виключено, що він взорувався на модні бароккові будинки Західньої Европи. Звідти поширились до Польщі палаци вежового типу в XIV-XVI ст. та ренесансова й бароккова архітектура і орнаментація в цілому. У 1656-59 рр. Мазепа подорожував і навчався в університетах Німеччини, Франції, Голляндії та Італії й мав змогу ознайомитись там з кращими творами бароккової архітектури та їх декором. В. Мезенцев детально розглянув будівельну техніку, дизайн і зовнішнє оздоблення Мазепиної резиденції у Батурині, їхнє походження та аналогії в кількох академічних статтях.

Він уперше дослідив численні фраґменти керамічних плиток підлог палацу Гончарівки, масово знайдені в ході розкопок його решток у 2009-14 рр., і виділив дев’ять  конструктивних та орнаментальних типів мощення цих підлог. В. Мезенцев і С. Дмитрієнко підготували реконструкції технікою комп’ютерного фотоколажу відомих типів підлог Мазепиного палацу, які надрукували, зокрема, в цій газеті минулого року.

Так, знайдені у найбільшій кількості керамічні товсті шестикутні видовжені плитки, що явно складали навколо квадратових плиток з чотирьох боків, виділено як достовірний тип мощення підлоги 1. Вони мають товщину 3-4 см і були вкриті зеленою поливою. Ймовірно, такими фігурними чепурними товстими плитками настелили підлогу першого, наземного, поверху палацу, яку підтримували цегляні склепіння льоху. На першому ярусі могла знаходитись парадна заля для офіційних авдієнцій, нарад та бенкетів.

На основі обстеження численних уламків тонких керамічних плиток (1.2-1.5 см завтовшки) В. Мезенцев і С. Дмитрієнко гіпотетично реконструювали комп’ютерним методом палацові підлоги восьми типів. Такими є складені з квадратних плиток, вкритих рідкісною блакитною і найбільш поширеною зеленою ґлязурою, типи мощення 2 і 3; комбінація восьмикутних/октаґональних плиток із зеленою емаллю та ще не виявлених, здогадно, вставлених між ними малих квадратних плиток (тип підлоги 4); незвичайні квадратові плитки, половина яких прикрашена салатовою поливою, а решта є теракотовою (випалена глина без покриття), що складаються у шаховий, лінійний чи концентричний візерунки підлог (тип мощення 5 і підтип 5а); прямокутні витягнуті плитки без ґлязури, котрі могли настелити прямими поздовжніми рядами на зразок ординарної цегляної кладки з перев’язкою швів та способом «у ялинку» (тип підлоги 6 і підтип 6а); незвичайні малі теракотові підтрикутні плитки, ввігнуті з усіх боків, що, здогадно, оточували ще не знайдені круглі плитки і заповнювали проміжки між ними (тип мощення 7).

Правдоподібно, такі ошатні тонкі, удвічі легші, плитки призначались для підлог другого й третього поверхів та мансарди, які, очевидно, мали балочні перекриття, легші за склепіння. Там могли розміщуватись опочивальні, приймальні, вітальні та інші приватні покої Мазепи і його дружини Ганни (†1702 р.), кабінет гетьмана, генеральна військова й особиста канцелярія, бібліотека і державний архів. Дешевші найпростіші прямокутні керамічні плитки без емалі (типи мощення 6, 6а) використали для опорядження підлог, радше, менш важливих і скромніше оформлених службових приміщень, кімнат для гостей та слуг, сіней, комор чи коридорів.

В. Мезенцев уперше порівняв форми і оздоблення плиток та способи покриття ними підлог палацу Гончарівки і мурованих споруд Польщі та північної Італії Нового часу. Він твердить, що шість з дев’яти реконструйованих дизайнів керамічних підлог цього палацу (типи 1-5, 6а, за винятком підтипу 5а, типів 6 і 7) вживали в культових, університетських і житлових будівлях Польщі XVII-XVIII ст. Відміною було тільки домінування там кам’яних підлог у тогочасних костьолах, кляшторах, замках та палацах. В останніх стали модними і паркетні підлоги.

Сім з дев’яти відтворених конструкцій і орнаментів підлог гончарівського палацу (типи мощення 1-4, 5а-6а, за виключенням типів 5 і 7) знаходять аналогії серед дизайнів підлог ренесансових й бароккових палаццо, ратуш та інших світських і монастирських споруд реґіонів Тоскани та Емілії-Романьї в Італії, переважно у м. Фльоренції. Відмінністю останніх було лише панування теракотових підлог і обмежене застосування полив’яних плиток. На підставі проведених порівнянь В. Мезенцев гадає, що більшість форм плиток і способів викладення підлог батуринського палацу (найпевніше, типи 1, 4, 5а-6а) мають італійське походження. За його версією, їхні дизайни витворили майстри північної Італії пізнього Відродження, можливо, фльорентійські.

У XVI-XVII ст. запрошені італійські архітекти і декоратори запровадили ці фасони підлог у комплексі з модною ренесансовою, маньєристичною й барокковою архітектурою, будівельною технікою і декором до Польщі та України. Вірогідно, тоді українські, польські та запрошені західньоевропейські архітекти і оформлювачі споруд перейняли, дещо перетлумачили й поширили деякі італійські конструкції та орнаменти підлог, вживали їх разом з місцевими та західньоевропейськими з урахунком льокальних будівельних матеріялів і традицій архітектури й декору. Можна вважати, що до зведення палацу Гончарівки перед 1700 р. провідні майстри будівельної майоліки Києва вже перейняли від західніх колеґ модні дизайни підлог північноіталійського походження. На той час їх адаптовані версії правомірно розглядати вже як засоби опорядження інтер’єру синкретичного українського барокко.

Ю. Ситий переконливо показав, що усі керамічні орнаментальні деталі гончарівського палацу виготовили найдосконаліші київські кахлярі. Очевидно, у Батурині вони зформували, прикрасили ґлязурою й випалили плитки підлог цього палацу та змонтували їх на усіх поверхах.

Гетьман міг замовити архітектам і декораторам разом із західньобарокковою архітектурою для своєї резиденції перейняти модні зразки мощення підлог від палаців, вілл і мансіонів можновладців Речі Посполитої чи Західньої Европи XVII ст. Зокрема, допустимо, що Мазепа запозичив з тогочасного архітектурного убору Польщі чотири асимільовані італійські конструкції і орнаменти підлог та популярні там шахові підлоги (типи 1, 4, 5, 6, 6а підлог палацу Гончарівки). Київські оформлювачі його палацу могли переробити польські дизайни підлог з кам’яних плит на їхні місцеві репліки, складені з керамічних полив’яних різнобарвних і теракотових плиток за звичаєм опорядження цегляних будинків Середньої Наддніпрянщини XVII ст.

На основі аналізи малюнку руїн Мазепиного палацу 1744 р. його архітектурний дизайн відноситься до стилю зрілого центральноевропейського барокко. Однак, за археологічними даними, фриз антаблементу прикрасили керамічними полив’яними барвистими розетками. Такі деталі були притаманні мурованим культовим спорудам Києва XVII-XVIII ст. і не властиві барокковій архітектурі Заходу. Їх могли привнести київські майстри. Таким чином, високохудожнє зовнішнє й внутрішнє оздоблення цього палацу було синтезою прийомів західнього та українського (точніше, київського) барокко.

Використання семи-дев’яти виділених способів мощення керамічних підлог, більшість з яких прикрашені ґлязурою зеленого та особливо рідкісного блакитного кольору, а також близько 30 різновидів полив’яних поліхромних пічних кахлів, п’яти типів розеток і гербових плит свідчить про надзвичайно багату, дорогу й імпозантну орнаментацію Мазепиної резиденції в Батурині. Вона була неперевершеною серед відомих палат інших гетьманів, полковників та генеральних старшин.

Проведені В. Мезенцевим порівняння конструкції та декору підлог палацу Гончарівки і архітектурних пам’яток Польщі й північної Італії Нового часу виявляють досі невідомі західні впливи на оформлення інтер’єрів сакральних і цивільних будівель Гетьманщини та Речі Посполитої. Численність знайдених аналогій говорить на користь достовірности опублікованих комп’ютерних реконструкцій підлог головної столичної резиденції Мазепи.

У відбудованій палаті гетьмана Дем’яна Многогрішного (1669-72 рр.) на цитаделі, палаці Розумовського 1799 р. й кам’яниці генерального судді Василя Кочубея (1700-08 рр.) співробітники Батуринського заповідника і реставратори створили натурні реконструкції покоїв, кабінетів, заль, домової каплиці, сіней та інших приміщень.         В. Мезенцев і С. Дмитрієнко підготували гіпотетичні реконструкції технікою комп’ютерного фотоколажу двох мешкальних світлиць та парадної залі зруйнованого палацу Гончарівки, які опубліковано в цій праці.

У Державному історико-культурному заповіднику м. Путивля Сумської обл. збереглась велика дубова шафа для одягу, яку передали краєзнавчому музеєві міста у 1920-х рр. з пограбованої большевиками садиби царського генерала. Директор заповідника Сергій Тупик вірить у переказ того часу про походження цієї шафи з палацу Мазепи у Батурині.

Ця шафа темно-брунатної поліровки стоїть на масивних елепсоїдних ніжках і має риси бароккового будинку з півколонками, капітелями, профільованим карнизом і цоколем. Вона прикрашена артистичними рельєфними різьбленими зображеннями античних жінок та рослинним орнаментом. За польськими аналогіями, на її фронтальній стороні у центрі під карнизом мав би розміщуватись рельєфний дерев’яний герб, який, мабуть, зняли звідти.

Бароккові шафи подібного дизайну і декору збереглись у значній кількості в Польщі та західній Україні. На багатьох з них бачимо великі різьблені герби у центрі під карнизом. Такі меблі виготовляли німецькі теслярі й різьбярі у м. Ґданську в XVII-XVIII ст. і вони поширились по Речі Посполитій.

Мазепа міг замовити звідти таку модну тоді шафу з вирізьбленою своєю геральдичною емблемою. Однак після поразки його повстання герби, монограми та портрети непокірного гетьмана масово нищили. Ймовірно, це зробив і новий власник шафи.

Не виключено, що Мазепа продав чи подарував її до розорення Батурина й свого палацу. Також Меншиков і київський губернатор князь Дмитро Голіцин пограбували гетьманську резиденцію й вивезли до Києва трофеї, серед яких могла бути і ця модна польська шафа. У листі губернатора до генерала 7 грудня 1708 р. згадуються загарбані «пожитки, залишені від Мазепи… усі на польську руку». Меншиков забрав собі найцінніші трофеї, а Голіцин решту продав. У листі останнього від 31 грудня того року також повідомляється, що до повстання гетьман відправляв свої скарби до Ґданська та Стамбулу. Тому твердження співробітників Путивльського заповідника про походження описаної шафи з палацу Мазепи у Батурині уявляється правдоподібним.

На реконструкції світлиці його палацу з блакитною ґлязурованою підлогою використано фотографію В. Мезенцева схожої польської бароккової шафи кращої збережености з цілою геральдичною символікою в центрі карнизу, що експонується у краківському Національному музеї. Знімок ренесансної шафи з колекції того ж музею вжито для відтворення житлової кімнати з підлогою і кахляною піччю зеленої поливи. Світлину дерев’яного крісла на цій реконструкції вибрано з фото меблів XVII ст. в Інтернеті. Однак комп’ютерним методом замінено його спинку на різьблене завершення фотелю В. Кочубея. Цей експонат виставлено у батуринській резиденції генерального судді, де зробено його знімок.

На стіні відтвореної світлиці з блакитною підлогою палацу Гончарівки повішено «Портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою» 1725-50 рр. невідомого маляра зі збірки Дніпропетровського художнього музею. Дослідниця іконографії Мазепи д-р Ольга Ковалевська (Інститут історії України Національної академії наук України) вважає цей портрет достовірним зображенням гетьмана. У реконструкціях обох світлиць також використано портрет літньої пані, яку українські науковці ідентифікують з його матір’ю Марією-Магдалиною, ігуменею Києво-Печерського Вознесінського дівочого монастиря. Він експонується у палаці-музеї єпископа Еразма Цьолека в Кракові.

Побожний Мазепа особливо шанував ікону Іллінської Богородиці 1658 р., яка за його життя знаходилась у Троїцько-Іллінському монастирі Чернігова, та ікону Матері Божої Дігтярівської (до 1700 р.), що була святинею Покровської церкви 1708 р. в с. Дігтярівці Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл. Гетьман фундував для них коштовні срібні позолочені шати та їздив молитись перед цими чудотворними образами. За богоборчеської влади, ориґінали названих ікон зникли і до нашого часу дійшли лише їхні копії XVIII-XIX ст. Фото таких списків й використано у реконструкції мешкання Мазепи із зеленою підлогою. Він міг замовити копії цих знаменитих ікон для своєї резиденції.

На стіні відтвореної світлиці з блакитною ґлязурованою підлогою поміщено ікону Богородиці з Христом-Немовлям XVII ст. По кутах ікони вирізьблено чотири голівки янголів-путті у народній манері. За леґендою, Мазепа 1707 р. подарував цей образ одній православній церкві Жовківського р-ну Львівської обл. З 2003 р. вона виставлена у будинку-музеї В. Кочубея.

У кімнаті з блакитною підлогою на полицях ренесансного флямандського буфету, знімок якого запозичено з Інтернету, поставлені для окраси інтер’єру срібні таріль, кухоль і келих. Це є копії автентичних дорогих срібних посудин, що приписують Мазепі, із зібрання Батуринського заповідника.

Нагадаємо, що, на думку В. Мезенцева, на першому поверсі палацу Гончарівки розміщувалась заля для офіційних прийнять, засідань і бенкетів з підлогою, викладеною шестикутними видовженими керамічними плитками у комбінації з квадратовими, вкритими зеленою поливою (достовірний тип мощення 1). Тут надруковано комп’ютерну реконструкцію частини цієї залі. За писемними джерелами, її головною атракцією була ґалерія портретів, що передано на реконструкції.

1704 р. посол французького короля Людовика XIV Жан де Балюз відвідав «резиденцію принца Мазепи… господаря України» у Батурині. Нею з 1700 р. був палац Гончарівки. Дипломат описав цю візиту в листі до свого родича. Там Балюз повідомив, що «… у залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет його Величности (Людовика XIV – автори). Там же, але на менше видному місці, я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів».

В. Мезенцев пропонує наступну ідентифікацію портретів названих правителів. У залі Мазепиного палацу поруч з домінуючим портретом Людовика XIV висіли портрети тогочасного цісаря Габсбурзької імперії Леопольда І (1658-1705 рр.), польського короля Яна ІІ Казимира Вази (1648-68 рр.), при дворі якого служив майбутній гетьман, та тогочасного турецького султана Ахмеда ІІІ (1703-30 рр.). За доносами В. Кочубея 1707 р. про нельояльність Мазепи царським властям, він спілкувався й листувався з султаном і пашами Османської імперії без відома царя, що заборонялось українським гетьманам. Про пересилку Мазепою скринь зі скарбом до Стамбулу до його повстання згадувалось вище. У 1709 р. Ахмед ІІІ надав притулок у турецьких володіннях шведській армії й козакам після поразки у Полтавській битві та відмовився видати Мазепу на вимогу царя Петра. На реконструкції цієї залі поміщено портрети названих монархів, відібрані з Інтернетних ресурсів.

Звідти також запозичено фото бароккового довгого столу зі стільцями для відтворення залі, де проводились зустрічі гетьмана з старшинською верхівкою та чужоземними послами. У Літописі Самійла Величка при описі подій 1700 р. повідомляється про наради й трапези полковників і урядовців з гетьманом, урочисті призначення на державні посади та традиційні святкування Великодня у домі Мазепи на Гончарівці. Про його «розкішні прийняття у своїй резиденції для козацької старшини» пише також Балюз. Запропоновані реконструкції парадної залі та двох покоєвих кімнат Мазепи допомагають візуально уявити дизайн, оформлення і умеблювання інтер’єрів його зруйнованого палацу в Батурині.

Минулого літа археологи завершили розкопки залишків дерев’яної церкви Мазепиної садиби на Гончарівці. Очевидно, гетьман спорудив її одночасно з палацом до 1700 р.

Цей храм неодноразово згадується в історичних джерелах, однак назва його невідома. Він пережив погром Батурина 1708 р., але відтоді стояв у пустці з пошкодженим іконостасом серед руїн Мазепиного двору. До 1760 р. храм зруйнувався чи був розібраний, подібно до розкопаних зрубних жител гетьманського маєтку.

Розкопки решток церкви проводились під керівництвом члена Батуринської експедиції археолога Романа Луценка (ЧНПУ) у 2011-15 рр. Вона стояла приблизно за 30 м на північний захід від палацу і мала середні розміри, не менше 19 х 11 м. Р. Луценко гіпотетично реконструював плян цієї церкви і гадає, що вона була тридільною й складалась з вівтарної частини, центрального восьмигранного зруба та прямокутного видовженого бабинця. Храм мав п’ятигранну апсиду, орієнтовану на північний схід. З боків до неї примикали жертовник і дяконник.

Дослідник припускає, що за пляном та архітектурним рішенням найближчою аналогією гончарівського храму була первинна тричасна Успенська церква 1709 р. в с. Сваричівці Ічнянського р-ну Чернігівської обл. Це є добре збережена пам’ятка дерев’яної монументальної народньої архітектури Чернігівщини Мазепиного часу.

У 2011 р. в ході розкопок на південь від гетьманського палацу знайшли уламок теракотової закладної дошки з уривком напису кирилицею. Вона подібна до цілої керамічної закладної дошки, котра стояла у фасадній ніші над входом до мурованої церкви св. Іоанна Предтечі Чернігівського колеґіюму XVII-XVIII ст. На ній повністю збереглись рельєфні герб і монограма Мазепи та напис, що прославляє його за фінансування спорудження храму колеґіюму в 1700-02 рр.

Плита, фраґмент якої знайшли на Гончарівці, напевно, мала ідентичну геральдичну емблему гетьмана й текст, де відзначено фундацію ним церкви та дату її закладки чи освячення. Вірогідно, цю керамічну плиту також встановили на фасаду дерев’яного храму Мазепиної садиби. Опорядження його таким рідкісним дорогим декорованим барельєфом з ктиторським написом говорить про непересічне значення церкви головної гетьманської резиденції, незалежно від дешевшого матеріялу споруди. 

Торішнього літа археологи під керівництвом Ю. Ситого провели розкопки залишків садиби генерального судді В. Кочубея на західній околиці Батурина. Вони продовжили дослідження місця, де стояла дубова Введенська церква, яку названий високопосадовець поставив поблизу своєї резиденції після 1700 р. Храм розібрали 1778 р.

У 1669-72 рр. на цій місцині гетьман Многогрішний спорудив цегляний одноповерховий будинок Генерального військового суду з в’язницею в склепінчастому підвалі. Після обрання В. Кочубея на генерального суддю 1700 р. він привласнив державний будинок і влаштував там приватну оселю для свого роду. Його палата й садибна церква пережили розорення Батурина 1708 р., мабуть, тому, що напередодні повстання Мазепи В. Кочубей скаржився російським властям на гетьмана і звинувачував у зраді царя.

У другій половині XVIII ст. Розумовський тимчасово володів цим маєтком, ремонтував кам’яницю та прибудував до неї приміщення. Вона була значно перебудована у XIX ст. В 2003-06 рр. архітектурну пам’ятку відреставрували державним коштом і там діє музей дому В. Кочубея Батуринського заповідника. Це єдина споруда XVII ст. у Батурині, що дійшла до нашого часу.

Дослідник пам’ятки Ю. Ситий твердить, що після 1700 р. Кочубей встановив у його резиденції щонайменше три огрівальні печі. У вітальні знаходилась найдорожча піч з кахлями, розписаними поливою багатьох кольорів. В покоєвій кімнаті чи кабінеті судді стояла дорога піч, облицьована кахлями з ґлязурою незвичайного бірюзового кольору з пишним орнаментальним мотивом рельєфних стилізованих виноградних ґрон і переплетених лоз. Знайдено фраґментовану лицьову кахлю з унікальним рельєфом шляхтича чи офіцера зі шпагою у европейському вбранні другої половини XVII – початку XVIII ст. Це зображення, ймовірно, виконав місцевий кахляр у наївно-реалістичній манері під впливом бароккової скульптури, живопису чи ґравюр Заходу. На основі відкритих Ю. Ситим решток груби вона була реконструйована у натурі і є важливою окрасою інтер’єру Кочубеєвої палати.

2015 р. археологи виявили залишки третьої печі початку XVIII ст. на подвір’ї садиби. У скупченні цегли та будівельних відходів знайшли силу фраґментів карнизних і лицьових кахлів без поливи. Вдалось реставрувати чимало цілих плиток. Очевидно, цю піч розібрали й викинули кахлі з кам’яниці під час її ремонту Розумовським. Усі зразки прикрашені рельєфним рослинним візерунком. Серед теракотових виявили кілька кахлів, вкритих зелено-блакитною емаллю, які, вірогідно, були центральним декоративним елементом на фронтальній стороні печі.

Ю. Ситий гадає, що ця менш вибаглива піч опалювала дівочу світлицю палати, куди не допускали гостей. Там мешкала молодша донька В. Кочубея, красуня Мотря, з сестрами.

Як відомо, юна Мотря палко покохала Мазепу, котрий овдовів 1702 р. Однак їхній роман не був щасливий, бо батьки дівчини не погодились на її шлюб з гетьманом. Побачення закоханих почались на господі В. Кочубея і, за леґендою, таємно продовжились у навколишньому парку, що існує досі. Там встановили гарну кам’яну статую Мотрі, яка мов би замріяно чекає на свого милого, та ґранітну плиту з вирізьбленим текстом листа з освідченням гетьмана у любові до дівчини. Відомі 12 листів Мазепи до коханої є чудовими творами української любовної лірики XVIII ст.

На садибі В. Кочубея, можливо, у його кам’яниці, була судова канцелярія, де працювали помічники генерального судді, військові писарі та інші державні чиновники. До 1705 р. там служив і канцелярист Самійло Величко, автор одного з найцінніших козацьких літописів. Він також виконував дипломатичні доручення Мазепи і за це був ув’язнений царським урядом в 1708-15 рр.

В ході торішніх розкопок на південь від кам’яниці В. Кочубея знайшли п’ять срібних та мідяних польських і російських монет, дві олов’яні мушкетні кулі й гарматну картечину, чотири мідні ґудзики, бронзову жіночу обручку з напівдорогоцінним каменем, дві залізні поясні пряжки, бронзові овальну пряжку та чотири фігурні накладки на ремені XVII-XVIII ст. Одна зламана накладка позолочена. Ці металеві вироби, мабуть, належали членам багатої родини В. Кочубея, його заможним дворянам, канцеляристам, писарям та іншим службовцям генерального суду. Правдоподібно, такі бронзові й позолочена прикраси, деталі одягу і спорядження виготовляли місцеві ремісники для споживання козацької еліти, урядовців та їх родин у гетьманській столиці.

Дві цілі накладки поясів, знайдені на Кочубеєвому подвір’ї, відлили й оздобили насічками у вигляді стилізованих трипелюсткових квіток чи лілій. За формою і матеріялом вони подібні (одна навіть ідентична) до трьох бронзових аплікацій ременів, виявлених серед залишків службової споруди чи куреня Мазепиної садиби на Гончарівці у 2012-13 рр. Це дозволяє датувати усі такі аналогічні артефакти часом до падіння Батурина в 1708 р.

Відзначимо, що на полі Берестецької битви військ Хмельницького з армією польського короля 1651 р. археологи знайшли численні залізні пряжки від шкіряних поясів рядових козаків. Значну кількість бронзових пряжок іноді з наконечниками ременів XVII-XVIII ст. виявили у пізнішій гетьманській столиці Глухові. Проте там невідомі поясні декоративні металеві накладки. За припущенням В. Мезенцева, дорогі шкіряні ремені з бронзовими пряжками, наконечниками й квіткоподібними накладками, які знайдено на маєтках Мазепи і Кочубея, виробляли у Батурині для ринкового збуту. Вони широко використовувались там заможними козаками й сердюками, дворянами/покоєвими гетьмана і генеральної старшини та державними службовцями Мазепиної доби.

В. Мезенцев і С. Дмитрієнко підготували гіпотетичну комп’ютерну реконструкцію такого шкіряного пояса з бронзовими овальною пряжкою та аплікацією з двома прорізами, знайденими на Кочубеєвому дворі 2015 р. Подібні реконструкції п’яти старшинських оздоблених ременів за матеріялами розкопок Гончарівки надруковано у двох наших буклетах 2013 р. і 2015 р.

Минулого літа у центрі базарної площі на північ від колишньої батуринської фортеці розвідкові розкопки розкрили підмурки невідомої споруди XVIIІ ст. За попередніми даними, вона мала приблизні розміри 22 х 12 м і пов’язується з відбудовою міста Розумовським.

Фундаментні рови цієї споруди забутували битою цеглою XVII ст., значна частина якої обпалена. Ю. Ситий гадає, що знайдена там обгоріла цегла походить з мурованого храму св. Миколи Чудотворця 1696-98 рр. На його зведення Мазепа пожертвував 4,000 золотих. Він стояв десь в районі сучасного базару і, вірогідно, постраждав від пожежі Батурина 1708 р. Розумовський розібрав руїни церкви й перевикористав цеглу для своїх будівель.

2014 р. на північному передмісті знайшли фраґмент обпаленої полив’яної пічної кахлі з рельєфним гербом генерального писаря Пилипа Орлика. Він був найближчим помічником і довірником Мазепи, брав участь у повстанні й вірно служив гетьманові до його смерти під м. Бендери у Молдові 1709 р. Старшина обрала Орлика наступним гетьманом на еміґрації (1710-42 рр.), де він склав першу українську конституцію 1710 р.

Описи Батурина 1726 р. та 1760 р. повідомляють, що двір «зрадника Орлика» лишався у пустці без огорожі від погрому міста 1708 р. до його відновлення Розумовським, коли пустир зайняли нові поселенці в другій половині XVIII ст. Очевидно, залишки зруйнованої резиденції цього видатного мазепинця і українського політичного й державного діяча льокалізуються на місці знахідки згаданої геральдичної кахлі.

У 2015 р. експедиція встановила місцеположення зліквідованого Кербутівського (Новомлинського) дівочого монастиря XVII-XIX ст. за 14 км від Батурина на березі р. Сейм на околиці с. Кербутівки Борзнянського р-ну Чернігівської обл. Археологічні розвідки виявили там культурний шар з уламками цегли й керамічного посуду того часу.

Ця обитель виникла у середині XVII ст. і підпорядковувалась сусідньому Крупицько-Батуринському Миколаївському чоловічому монастиреві, що знаходиться біля с. Осіч за 11 км від Батурина. Крупицький монастир був одним з провідних духовних та культурних центрів модерної України. Гетьмани Хмельницький, Іван Самойлович (1672-87 рр.), Мазепа і Розумовський, батуринські урядовці, шляхта та члени їхніх родин опікувались цими чернечими громадами, жалували їм маєтності, фундували там храми та інші будівлі.

У XVII-XVIII ст. Кербутівський монастир володів навколишніми селами, землями, дворами у Батурині, перевозами через Сейм і численними водяними млинами. У XVII ст. в цій обителі звели дві дерев’яні церкви, а у XVIII ст. – цегляну.

Кербутівський і Крупицький монастирі зруйнувало московське військо під час знищення Мазепиної столиці та її околиць, але їх незабаром відновили. 1782 р. в ході секуляризації й ліквідації багатьох православних монастирів Російської імперії, що проводила Катерина ІІ, держава відібрала володіння Кербутівської обителі. У 1827 р. її скасували імперські власті, церкву розібрали на цеглу, а 100 черниць переселили до Гамаліївського монастиря під м. Шосткою Сумської обл.

Крупицька чоловіча обитель та сусідній скит були зачинені й розграбовані совєтськими властями 1922 р., а споруди відтоді перетворились на руїни. У 1930-х рр. розібрали головний монастирський собор св. Миколи 1680 р., визначну пам’ятку архітектури українського барокко, з цегли якої змурували комуністичний райком в Батурині. У самостійній Україні Крупицький монастир відродився і відбудовується як жіноча обитель з 1999 р.

Торішнього літа поблизу місця Кербутівської обителі археологи знайшли масивне жорно, виточене з кам’яної брили, від монастирського річкового млина. Коло Батурина поблизу Сейму виявлено ще двоє великих жорен. Ці три млинарські знаряддя Нового часу виставлені для огляду на подвір’ї цитаделі.

2015 р. експедиція розкопала 80 поховань міщан XVII-XVIII ст. на цвинтарі собору св. Трійці, який Мазепа спорудив на фортеці біля 1692 р. Храм пограбувало й спалило московське військо 1708 р. Провідний дослідник могильників старого Батурина Ю. Ситий виділив окремий ярус захоронень цього кладовища, котрі він відносить до жертв погрому гетьманської столиці.

Обстеження ексгумованих кісток запрошеною спеціялісткою з фізичної антропології кандидатом медичних наук Катериною Полов’ян (Медичний інститут Сумського державного університету) показало, що два черепи чоловіків середнього віку мають смертельні травми, кульовий отвір та пролом від удару, а кістяки молодої жінки, п’ятирічної дитини і чоловіка зрілого віку були обпалені (поховання № 239, 243, 245, 279, 280). Напевно, це є останки загиблих від російського нападу та пов’язаної з ним пожежі міста 1708 р. У драматичному описі нищівного розорення Мазепиної столиці та масакри її мешканців і захисників вояками Меншикова, що міститься у білоруській Могилівській хроніці XVIII ст., згадано варварське вигублення всіх міщан з жінками й дітьми, які марно шукали порятунку за стінами мурованого Троїцького собору.

Розкопки у Батурині 2015 р. здобули матеріяли для льокалізації Микільської церкви, резиденції Орлика і Кербутівського монастиря та вивчення культури й побуту мешканців садиби багатого урядовця В. Кочубея і заможних службовців судової канцелярії при ній. Отримано нові археологічні та фізико-антропологічні дані про знищення Мазепиної столиці з населенням вогнем і мечем. На основі останніх історико-археологічних та архітектурно-мистецьких досліджень залишків спаленого палацу Мазепи на Гончарівці уперше підготовлено комп’ютерні реконструкції його інтер’єрів і виявлено досі невідомі італійські й польські впливи на їхнє опорядження. У серпні українсько-канадська експедиція продовжить пляномірні польові дослідження в Батурині.

Додаткову інформацію про Батуринський проєкт у Північній Америці можна отримати від його виконавчого директора д-р Володимира Мезенцева у Торонті за телефоном (416) 766-1408 чи email: v.mezentsev@utoronto.ca. В Україні за довідками просимо звертатись до наукового керівника Батуринської археологічної експедиції при Чернігівському університеті Юрія Ситого за телефоном (46-2) 774-296 чи email: yurisytyi@gmail.com.

ПІДПИСИ ДО ІЛЮСТРАЦІЙ

Зрубні стіни, вежа з брамою і мостом, вали й рови цитаделі фортеці Батурина XVII ст. Реконструйовано на базі археологічних даних у 2008 р. Світлина М. Турчина.

Гіпотетичні реконструкції умебльованих інтер’єрів палацу Гончарівки

В. Мезенцева, комп’ютерні фотоколажі С. Дмитрієнка, 2016 р.

Світлиці приватних покоїв Мазепи на горішніх поверхах палацу з підлогами, вимощеними тонкими керамічними плитками з рідкісною блакитною та поширеною зеленою поливою.

Заля для прийнять, нарад і бенкетів на першому поверсі палацу, оформлена  портретами монархів, з комбінованою підлогою з товстих шестикутних видовжених та квадратних керамічних плиток зеленої ґлязури.

Садиба генерального судді Василя Кочубея з житловою кам’яницею і дубовою Введенською церквою (після 1700 р.) у Батурині. Мальована реконструкція С. Дмитрієнка, 2007 р. Батуринський Національний заповідник.

Уламки полив’яних кахлів з рельєфними зображеннями шляхтича та стилізованих виноградних грон і лоз з декору печі Кочубеєвих покоїв. Світлини В. Мезенцева. Батуринський Національний заповідник.

Бронзова жіноча обручка з напівдорогоцінним каменем XVII-XVIII ст., знайдена під час розкопок на південь від кам’яниці В. Кочубея 2015 р. Фото Ю. Ситого.

Бронзова пряжка і декоративні квіткоподібні накладки на дорогі пояси XVII-XVIII ст., знайдені біля палати В. Кочубея 2015 р. Знімок Ю. Ситого.

Оздоблений шкіряний ремінь мешканця багатої садиби В. Кочубея або чиновника судової канцелярії при ній початку XVIII ст. Гіпотетична реконструкція технікою комп’ютерного фотоколажу В. Мезенцева та С. Дмитрієнка, 2016 р.