Максим Стріха:Моральні уроки Софії Київської

Так сталося, що автор цих рядків усі п’ятдесят років свого дотеперішнього життя прожив неподалік від Святої Софії. Відтак собор із його садибою був завжди для нього чимось значно більшим, аніж просто туристичною атракцією чи «музеєфікованим храмом». Його мозаїки з фресками, глеки-голосники в мурах 11 століття, шиферні плити на хорах і барокові «янголи у свитках» на дзвіниці сприймаються автором на рівні чогось неймовірно близького, свого, здатного передати саме тобі чомусь адресоване послання з глибин віків…

Не менше важить Софія і в нашій колективній національній свідомості. Під її мурами (або в ній) відбувалися найважливіші події нашої історії. Тут патріарх Паїсій і митрополит Сильвестр Косів визнали державницьку гідність Богдана. І концепція «нерушимої стіни» з захисницею-Орантою народилася ще в середовищі київських книжників тієї ж доби. Тож саме Софія є неформальним, але від того не менш вагомим культурним і державним символом України.

Досі Софії щастило – особливо на тлі «посестри» зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО Печерської Лаври, принесеної державою (і суспільством) у жертву комерційним та ідеологічним інтересам церкви, яка інтенсивно облаштовує тут «монастир підвищеної комфортності», успішно руйнуючи пам’ятки і домагаючись відселення музеїв та лікарень. Натомість Софія залишилася музеєм – добре збереженим, відкритим і доступним для всіх.

Упродовж минулого десятиліття стан цього музею відчутно змінився на краще – стверджувати зворотне можуть хіба люди відверто упереджені. Було реставровано митрополичий будинок, набула первісного вигляду оспівана поетами брама Заборовського – символ українського бароко, повернулися на своє місце відроджені руками краківських майстрів царські врата – перлина київських сніцерів 18 століття. Відчутно ошатнішою і красивішою стала садиба. А головне – заповідник уперше набув статусу наукової установи. І колектив його науковців вирішив по новому поглянути на чимало речей, які довго вважали усталеними. Благо, підстави для цього дав сам собор – інформацією, збереженою в його стінописах і графіті.

Як наслідок, у листопаді 2011-го за рішенням Генасамблеї ЮНЕСКО і згідно з указом Президента України (не Віктора Ющенка, а таки вже Віктора Януковича) було урочисто відзначено тисячоліття собору.

«Подякою» за успішно проведений ювілей невдовзі став наказ міністра культури Михайла Кулиняка про звільнення директора заповідника Неллі Куковальської, яка очолювала Софію впродовж минулих дванадцяти років. А призначений міністром новий склад Наглядової ради заповідника на чолі з академіком Петром Толочком оперативно виявив у роботі колективу безліч недоліків і упущень і (це при не скасованому ніким президентському указі!) категорично зажадав усунути з експозиції будь-які згадки про заснування собору в 1011 році…

Звісно, головною причиною кадрового рішення міністра стали зовсім не дискусії щодо дати заснування собору. Сильний музейний менеджер Куковальська, схоже, стала жертвою головного принципу нинішньої влади  - на ключових посадах повинні перебувати лише «свої»; фаховість та інші супутні обставини мають при цьому другорядне значення. Куковальська добре знаходила спільну мову з усіма дотеперішніми керівниками архітектурно-будівельної галузі, але коли внаслідок чергової реформи заповідник опинився у віданні мінкультури, у нову систему «вписатися», очевидно, вже не зуміла. Чи не встигла.

Становище генерального директора Софії ускладнювалося ще й тим, що ішлося про найстатусніший заповідник держави із великим бюджетом. І, оскільки курс на обсаджування всіх чільних місць музейно-заповідної сфери «потрібними людьми» реалізовується нині неухильно й блискавичними темпами, шанси Куковальської безпроблемно допрацювати на посаді до пенсії негайно впали до нуля.

А оскільки безпідставно звільнена директриса вирішила боротися (на відміну від кількох колег, які просто слухняно написали заяви), - і колектив заповідника її підтримав! - то знадобилися й причини для звільнення, про які раніше ніхто особливо не думав. Тут знову й спливла історія з тисячоліттям та з заходами, які заповідник здійснював, до нього готуючись.

Перегляд звичної з шкільних підручників дати заснування собору (1037 рік) ґрунтувався на розвідках професора Надії Нікітенко (яка запропонувала концепцію, згідно з якою собор насправді почав будувати ще Володимир, а Ярослав лишень завершив батькову справу). У рамках цієї концепції було переглянуто багато традиційних уявлень про світський живопис Софії (центральними постатями якого пропонується вважати не Ярослава, а самого Володимира і його візантійську дружину Анну). Серйозним аргументом на корись перегляду традиційної дати стало й виявлення молодим науковцем В’ячеславом Корнієнком під час фронтального обстеження стін (яке принесло й чимало інших відкриттів – так, багато раніше безіменних святих отримали імена!) низки явно раніших від 1037 року років. А прийнято вважати, що написи на стінах не містять згадувань про минулі події, - лишень про ті, які відбувалися в час появи того чи іншого напису.

В нової концепції з’явилися як прихильники, що зуміли надати науковій гіпотезі статусу правового документу, так і непримиренні супротивники, яких очолив директор Інституту археології НАН академік Петро Толочко – відомий не лише своїми працями про середньовічний Київ, але й позицією одного з найпослідовніших захисників ідеї «руського мира» в Україні. І вся історія доволі швидко набула неприємного ідеологічного присмаку (окрик «не допустити!» пролунав із сусідньої держави). А опоненти, замість вислухати і оцінити аргументи один одного, стали дедалі частіше вправлятися в тих речах, яких закони коректної наукової полеміки аж ніяк не припускають.

То хто з них правий? Не будучи істориком чи мистецтвознавцем, автор однозначно не береться відповісти на це питання. Але ризикне назвати декілька речей, які здаються йому більш-менш очевидними як науковцеві, обізнаному на загальних принципах ведення фахових дискусій.

Перше. Строго кажучи, «традиційних» дат заснування собору досі було дві: 1017 рік за Новгородським літописом, 1037 - за «Повістю врем’яних літ». Кожна з них сама собою вже заперечує іншу – а відтак визнавати непомильність якоїсь певної з них просто не випадає. Брак достовірних історичних джерел логічно спонукає звернутися як до найвірогіднішого джерела до самого собору, дослідження стінописів і графіті якого з використанням можливостей новітньої техніки відкриває широкі нові перспективи. Це й спробували зробити науковці заповідника (не мені судити про деталі того, як це в них вийшло).

Друге. Концепція Надії Нікітенко по суті не є новою – дата «1011» фігурувала, наприклад, у знищеному на початку 1950-х ктиторському написі Петра Могили. Новим є приведення у відповідність до неї «прочитання» світського живопису собору, а також низки відомих текстів (наприклад, класичного «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, де Ярослава порівняно з Давидом, який закінчив побудову Храму, розпочату його батьком Соломоном). Чи буде цю концепцію колись на 100% підтверджено якимись незалежними новознайденими джерелами? Боюся, що ні – надто бо про віддалений час ідеться. Але так само мало шансів і на те, що цю внутрішньо несуперечливу концепцію буде зі 100% певністю коректно спростовано.

Третє. Прочитання певних відкритих В’ячеславом Корнієнком графіті справді сумнівне – надто поганий рівень їхньої збережності. Але й тих «ранніх» дат, щодо яких ніхто не висловлював сумніву, досить, аби відкинути надалі щонайменше дату «1037».  

Натомість Петром Толочком колективу заповідника нині офіційно запропоновано знову згадувати лишень про 1037 рік – і негайно викинути зі щойно оновленої експозиції все, що стосується робіт Нікітенко й Корнієнка. Більше того, заповіднику інкриміновано низку речей, зроблених під час підготовки до ювілею. Серед них як найбільший гріх згадано «несанкціоноване» розкриття саркофагу Ярослава Мудрого.

Насправді це розкриття (що проводилося за рішенням ученої ради і з дотриманням необхідних формальностей) дало надзвичайно важливий, хоча й очікуваний обізнаними людьми, результат: кісток Ярослава в саркофазі не виявилося. І раніше ходили чутки про те, що тлінні рештки князя було вивезено на Захід у 1943 році представниками УАПЦ з відома тодішнього директора заповідника Олекси Повстенка, який багато зробив, щоб захистити собор від руйнування в тяжких і непевних умовах окупації. Донедавна ще були живі свідки цього вивезення і за певних зусиль повернення тліну князя в Україну було б можливе.

Але для цього потрібно одне: публічно визнати саму наявність проблеми. Коли ж співробітників заповідника звинуватили у «блюзнірстві» щодо давніх кісток (у саркофазі виявився один цілісний жіночий скелет і один «збірний», причому з різночасових фрагментів), ті нагадали: ніхто інший як сам П.Толочко «освятив» 1975 року своїм підписом акт про знищення людських решток, знайдених під час археологічних досліджень собору; цей акт зберігається в архіві заповідника досі…

Автор нині не брався б прогнозувати щасливий фінал описуваної історії для Неллі Куковальської (попри виграний нею суд і попри те, що де-юре вона досі залишається гендиректором, що перебуває на лікарняному). Але безнадійним песимістом теж не був би: мали вже місце випадки, коли колективи, які намагалися зламати через коліно, вистояли (приклад – Київський політехнічний, який захистив свого ректора академіка Михайла Згуровського).

А ось певні моральні висновки з історії зробити хотілося б уже зараз. Засідання Наглядової ради, що перетворилося на розправу над заповідником, легітимізували своєю присутністю декілька шанованих істориків, мистецтвознавців і реставраторів. Вірю, що вони могли мати обґрунтовані претензії до Куковальської і до її людей (не помиляється тільки той, хто нічого не робить, а директор Софії робила дуже багато). Але в усі часи дрібні фахові проблеми мусили б відійти на другий план на тлі загальної загрози. А те, що заповідник нині під загрозою, що він легко може повторити долю Лаври (і тоді інкримінована Куковальській «незаконна» трансформаторна підстанція здаватиметься дитячою іграшкою на тлі вкритих кіптявою від свічок фресок, що поновній реставрації вже не підлягають, чи й осипання від вібраційних навантажень, неминучих при співі хору, Оранти, яка вже зараз значною мірою відшарувалася і «висить» на нагелях) – очевидно всім.

Водночас у середовищі прогресивних і ліберальних київських істориків ознакою доброго тону стало розсилати електронною поштою справді дотепно написані тексти про нові «відкриття» на стінах Софії, покликані де факто дискредитувати працю В’ячеслава Корнієнка. Наскільки морально чинити так щодо працівника, який багато років присвятив марудній чорновій роботі (і над яким впала реальна загроза «заборони на професію» - в разі, коли переворот у заповіднику дійде таки логічного завершення) – питання риторичне.

В цілому ж усі ми переживаємо нині чергові «підлі і скупі часи» (визначення Миколи Зерова). Поганою втіхою є те, що наша минула історія була багата на ще підліші і скупіші. І моральна позиція інтелігенції, її корпоративна солідарність (навіть попри неминучі внутрікорпоративні розбіжності) набуває за таких часів особливої ваги.

Максим Стріха, віце-президент АН вищої школи України, доктор фізико-математичних наук