Дніпропетровські музейні  фестини

Три роки тому Надія Іванівна Капустіна, директор Дніпропетровського  Історичного музею,  зібрала своїх колег на фестиваль.

Після нього  музейники роз’їхалися з вірою, що наступні фестини пройдуть в іншому регіоні.

Але, не судилося. Ні один регіональний князьок не наважився прийняти та профінансувати Всеукраїнський музейний фестиваль.

Для культури ніколи коштів не вистачає…

І ось, у Дніпропетровську,  вдруге збираються музейники, аби поспілкуватися, поділитися досвідом і показати етнічну різноманітність України.

У виставкових залах музею було розгорнуто 41 міні- виставки. Всього ж учасників було понад три сотні. «Це значно більше, ніж минулого разу, - підкреслює Надія Капустіна. – Фестиваль стає популярним серед музеїв. Колеги приїжджають за досвідом, розказують про свої здобутки, про свою роботу, діляться наболілим. Я дуже задоволена, що ми знову всі зібралися . Хай і мої земляки побачать нашу барвисту Україну».

На фестивалі була представлена етнографія з багатьох куточків України.

Тут були і  болгари, і  кримські  татари, і бойки, поліщуки… і, навіть, готи – прадавні мешканці степової України.

Вразила презентація  виставки  «Зимові заняття поліщуків: ткацтво і різьбярство» Житомирського краєзнавчого музею.

Музейні співробітники майстерно працювали на справжньому  ткацькому станку й вирізали дерев’яні ложки. Житомиряни бідкаються – майже не залишилося майстринь, нема сировини. Коноплю вирощувати заборонили. А вона, як вино – чим довше вилежується, тим краще прядеться.... Ось і відправляють бабусині станки або на горища, або в печі… Їздять музейники по області – останнє рятують. Дерев’яні українські ложки -китайський ширпотріб витісняє…

На фестиваль привезли справжні раритети. Фахівці з захватом роздивлялися більшість експонатів.

Чого тільки варті тканини 17 століття з Чернігівського історичного музею. Колись такі полотна виставлялися в сумнозвісній  Катерининській церкві. Церква більше року знаходилася в облозі – церковнослужителі ніяк не могли поділити між собою культову споруду. А тим часом музейні експонати залишилися без нагляду. В церкву нікого не пускали…. Добре, що більшість експонатів збереглися, але зараз показувати їх нема де  – в музеї площ не вистачає…

Полтавський краєзнавчий музей завісив стіни своїми неповторними рушниками та мережками. Не одна майстриня зупинялася в захваті біля  розшитого полотна.

Або вишукане розмаїття кримсько-татарської вишивки, різнобарвний одяг луганщини, вінницькі вишиванки, унікальні болгарські рушники…

Біля стенду приватного музею в Буштині завмирали не тільки музейники, а й всі відвідувачі. «Такою колекцією не похвалиться державний  музей» - заздрісно зітхала директор Самбірського історико-етнографічного  музею «Бойківщина» Роксолана Данчин.

«А скільки тут мого труда! - Відказує директор цього невеликого музею Наталя Топеха.-Всі сорочки приходилося кілька раз вручну перепрати, на сонці висушити. Тільки фахівці вірять, що це старий одяг – такі вони біленькі та яскраві. А сучасні господині як перуть?  В автомати  закинули, в приміщенні висушили – і все. А полотно руки та сонечко любить. Скільки раз я свої руки стирала до крові...» Важка праця музейників…

Подружжя  Топех  замовляють копії своїх експонатів у майстринь і всім бажаючим продають. І промисел не вмирає, і люди до автентичності привчаються. Та й жива копійка в музеї з΄являється… І як гарно ж виходить! Повірте, навіть у Дніпропетровську купляли…

Наш журнал «Музеї України» вже не один раз писав про проблеми цього маленького музею: на будиночок вже кілька років зазіхає місцева влада. Була не одна судова справа. І після того, як підключилися   журналісти, проблема майже вирішилась. «У нас просто опускалися руки. Після публікації в журналі «Музеї України», підтримки в Інтернеті, неначе крила виросли – всміхається пані Наталя. – Нам почали дзвонити, підтримувати. Навіть, гроші пропонували…Для нас дуже важлива така моральна підтримка.  Ми вдячні  всім, хто нас  захищав і підтримував». І запрошують до свого музею – без подарунка не випустять. Редактору журналу «Музеї України» за допомогу передали справжню бойківську сорочку. Хай носить. Він того заслуговує…

На фестиваль більшість музеїв приїхали зі своїми виданнями, з відеофільмами.

Від розмаїття книжок , буклетів, каталогів розбігалися  очі.  Але, як і минулого разу, важко було знайти господаря цих друкованих скарбів. На мій погляд, треба було надати кожному музею невеликий куточок – хай особисто презентують свою продукцію, зрештою, продають. Де ще можна знайти стільки краєзнавчої та культурологічної літератури?  

Наклад таких видань  - невеликий. В книгарнях подібну  літературу  майже не беруть. Ось й добре було б тут  щось купити.

А так виставили  всі видання докупи – роздивляйтеся!

Безликі якісь вийшли стенди…

Фестиваль закінчився. Ось визначать най-найкращих. Роздадуть дипломи та нагороди.

Роз’їдуться  музейники  знову до своїх проблем, до своїх музеїв – захищати землю, приміщення, рятувати і шукати нові раритети.

І чекати нового музейного свята. Може, ще хтось кошти знайде?

Невже, тільки в Дніпропетровську, на вулиці Карла Маркса, живуть патріоти?

Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України»

Експозиція Житомирського краєзнавчого музею

Кримсько-татарські наряди



Луганська етнографія


Полтавські рушники



Подружжя Топех  біля своєї експозиції