|
|
Каталог статей
Коваль: Проголошення Кубанської Народної Республіки
http://www.maidan.org.ua/static/mai/1202754454.html
Коваль: Проголошення Кубанської Народної Республіки
28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців на чолі з Миколою Рябоволом проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт майбутньої Російської федеративної республіки. Оскільки в Росії в цей час панували більшовики, неприйнятні для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками з колишньою метрополією.
Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних підставах до України, яка на той час уже проголосила свою незалежність. Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би притримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, русофілу-лінійцю Олександру Филимонову. Уряд, до складу якого увійшли 5 козаків, 5 іногородніх та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.
Кубанські вояки, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави, почали вертатися з фронту, та чимало їх було уражено більшовицькою агітацією. Відірвані кілька років від батьківщини, вони мало знали про важливі події, що сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, прокоментувати події останніх місяців.
Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв більшовикам. По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої світової війни на Кубань, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних, вибраний куботаман та його уряд не видавали. Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки не могли сприйняти”. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе”. Для козаків авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не навчилися вони віддавати накази, зате прохати і виправдовуватися могли б й інших повчити. Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.
Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена”. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони Краю формувати добровольчі частини – переважно із необстріляних старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком із командиром полковником Султан Келеч Гиреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл прапорщиків”. Але поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, не змогли. Невдовзі “салдатня” установила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, станиці Тихорецькій, Армавірі... Насувалися вони й на Катеринодар. Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918 р. залишити столицю новопроголошеної держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу в більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення, звичайно ж за участю горців.
Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські. – Ред.) Установчі Збори” та “врятування вітчизни”, очевидно Росії. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова свідчили про розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав Василь Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця, що ставав на нього.
Інженеру Василю Іванису було незрозуміле піклування кубанського уряду долею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії”. Цьому дивному піклуванню було кілька причин – політична невиробленість, страх перед більшовиками, а пізніше перед денікцнцями та невіра в сили свого народу. Яка б причина не виступала на перший план, але будь-яка з них перекреслювала право на провідництво.
Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників. Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі й репресії проти населення Кубані. “Самостійницький” уряд надавав можливість друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную” Росію. “Мабуть, і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів, ніж твердих кісток”, – доходить гірких висновків Василь Іванис.
Чого іншого можна було очікувати, наприклад, від “прем’єра” Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою (до слова, – невдалою) підбурювання отаманом Филимоновим кубанських старшин проти уряду, разом з “кубанським військовим міністром” Савицьким просив Денікіна “захистити від самосуду”. Отут, власне, і можна було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту у окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.
Хто зна, може Бич і йому подібні і проводили б самостійницьку політику, – якби їм дали гарантії, що москалі не битимуть.
Проголосити самостійність Кубані змусили обставини. Так принаймні не один раз стверджував Бич у зверненнях та промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність Кубані мови б не було, говорив він.
Історичне проголошення Кубані “незалежною Кубанською Народною Республікою” в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією” уряду. Самостійність Кубані, прийняття її конституції – все це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноросійської влади. Такою була позиція Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва т. зв. Добровольчої армії.
“Штатом майбутньої Росії” вважав Кубань і товариш голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахим Гирей, якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським зрадником”. Показовий такий момент. Лінієць Воропінов, як і Султан Шахим Гирей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”: “В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов. – Я категорично стверджую, що цей аргумент – попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики”.
Позицію Бича і “постійного шукача компромісу” Султана Шахим Гирея навряд чи можна назвати принциповою, адже “настрої маси членів Ради були за самостійність”. Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду і кубанського отамана. Тому Іванис і пише, що сервілізм “безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві”. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізм російською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися, що попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків з Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це тоді, коли кубанські козаки творили вже 90 % складу Добрармії, коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за чисельним складом. “Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників”. Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: “Чи можливий був би цей терор проти абсолютної більшості власної армії?”
“По зайнятті Катеринодару, коли козаки творили 90 % армії, – писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали начальством “картузників”.
Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й генерального штабу. Вони не уникали виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади із проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії.
Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування Денікіна. Уряд Бича не застеріг за кубанцями традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, але й “перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці”. “Так невеликий військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм”.
|
| Категорія: Мои статьи | Додав: canadaua-news (12.02.2008)
|
| Переглядів: 810
|
|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|