У ТОРОНТСьКОМУ  УНІВЕРСИТЕТІ ВІДБУВСЯ СИМПОЗІУМ ПРИСВЯЧЕНИЙ РІЧНИЦІ ВАЛУЄВСЬКОГО ЦИРКУЛЯРУ

Першого листопада в Торонтському університеті (Канада) відбувся міжнародний симпозіум «Особлива мова, котрої ‘нє било, нєт і бить нє может’: 150 років Валуєвському циркуляру», організований Відділом славістики Торонтського університету за підтримки  Канадського інституту українських студій (Альбертський університет) та Програми українських студій Петра Яцика (Торонтський університет).  На симпозіумі виступили літературознавці, професори Торонтського університету Тарас Кознарський та Максим Тарнавський; лінґвіст, професор Віденського університету Міхаель Мозер та історик, доктор Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

Відомо, що в липні 1863-го року щойно призначений міністр внутрішніх справ Російської імперїї Пьотр Валуєв видав секретний циркуляр до комітетів з цензури Київського, Московського та Петербурзького округів, у якому заборонялося друкувати видання українською мовою, за винятком белетристики.  Циркуляр мав передусім на меті не допустити поширення освітньої та реліґійної літератури серед ширших верств українського населення та різко обмежити культурницькі ініціятиви української інтеліґенції.  Після польського повстання 1863-го року імперський уряд був особливо занепокоєний зростанням українських культурницьких ініціятив , вбачаючи в них небезпечні ознаки бажання автономії – потенційну загрозу цілісності імперії.  Симпозіум розглянув Валуєвський циркуляр у кількох дисциплінарних контекстах.

Тарас Кознарський, організатор симпозіуму, зосередив увагу на статусі та категоризаціях української мови в дискурсі перших десятиліть дев’ятнадцятого століття.  Ці категоризації мають дуже мало спільного з лінґвістикою (на той час ця дисципліна в Російській імперії була ще в пелюшках), а передусім стосуються України як історично-культурної та національної спільноти, її стану та статусу після ліквідації української автономії наприкінці вісімнадцятого століття.  В цьому контексті характеристики української мови поєднують, здавалося б, несумісні суперечності:  мова чи діялект (якої мови: російської, східнослов’янської-руської?), жива чи мертва, чиста слов’янська чи забруднена іноземними впливами?  Ці суперечності часто знаходимо в межах того самого твору, і вони є ознакою колоніяльного становища України та мімікрії як способу пристосування українських еліт в імперії.  Доповідач детальніше розглянув найхарактерніші риси першої граматики української мови, Грамматики малороссийского наречия Олексія Павловського (1818 р.): обережність автора у виборі визначення (мова чи діялект), у визначенні стану української мови («ні жива, ні мертва»), її літературного потенціялу та ролі для українського суспільства.  Особливо знаковими є питання, котрими ряснить сам текст граматики і які вказують на присутність імперського підозрілого, щодо України, «ока»: для чого потрібна така граматика? Чи потрібні правила літературного компонування для цієї мови тощо.  Незважаючи на короткий обсяг власне граматики, її альманахову форму (збірник ідіоматичних виразів і літературно стилізованих текстів) та обережність автора у визначенні української мови, Павловський своїм виданням наголошує на її важливості для спадкоємності українського суспільства та збереження культури. 

Міхаель Мозер наголосив на політичних аспектах (радше ніж лінґвістичних критеріях) у розрізненні між мовою та діялектом, та у визначенні стандартизованої мови.  Доповідач звернув увагу на дискусії довкола української мови та її майбутнього в романтичну добу (категоричне й оптимістичне визначення Ізмаїла Срезневського), на освітні ініціятиви Кирило-Методіївського товариства, що свідчать про свідомі зусилля інтеліґенції спрямовані на формування української мови як повноцінної мови суспільства.  Після розгрому кирило-методіївців ці зусилля відновилися наприкінці 1850-х років.  Доповідач зокрема зосередився на різнобічній та програмовій діяльності Пантелеймона Куліша: Граматка (що включала арифметику), переклад царського маніфесту 1861 про ліквідацію кріпацтва, і передусім, двомовний (бо націлений і на кола російських читачів) журнал Основа (1861-2), що став ареною програмових критичних та полемічних українських виступів .  Куліш передбачав становлення повноцінного українського дискурсу в синтезі літературних здобутків «великої України» (у складі Російської імперії) та україномовного шкільництва та судочинства габсбурзької Галичини.  Ця візія стала дійсністю наприкінці століття.  Доповідач наголосив, що Валуєвська заборона «неіснуючої» (неможливої!) мови наочно засвідчила, що на початку 1860-х років українська інтеліґенція  свідомо заанґажувалася до творення освітньо-культурної автономії України, і її зусиллями українська мова справді досягла широко-функціонального рівня.

Йоганнес Ремі розповів про зусилля імперських бюрократів (зокрема поліції), які не зупинялися перед вживанням дезінформації (і навіть підробки) для того, щоб охарактеризувати та переслідувати українських культурних активістів як небезпечних революціонерів .  Важливою передумовою Валуєвського циркуляру став перехід інституцій цензури з-під Міністерства освіти до Міністерства внутрішніх справ, яке щойно очолив Петро Валуєв.  За умов політичної напруги після польського повстання 1863 р., бюрократи бачили в українофільстві загрозу цілісності імперії, і намагалися пов’язати діяльність київської громади (ліберальних інтеліґентів) з радикальнішими хлопоманами та навіть польськими повстанцями і підпільними організаціями.  Але діяльність українофілів провадилася легальними просвітницькими шляхами крізь місцеві засоби масової інформації.   Доповідач показав, як імперські установи посилено шукали ознаки підривної діяльності серед українських інтеліґентів.  Так, брак доказів щодо підривного характеру народницької діяльності Павла Чубинського змусив поліцейські установи скласти підробну прокламацію, яка закликала селян підпалювати поміщицькі маєтки (дослідник звернув увагу на загадкові умови та час, коли цю прокламацію було «знайдено» жандармами).  Приписавши цей документ Чубинському, поліція отримала необхідні підстави для його вислання з України.  Також не відповідає дійсності твердження цензора Ореста Новицького, одного з «архітекторів» Валуєвського циркуляра, що всі українські твори, подані до Київського комітету з цензури, було написано поляками.  Застосування політичної фальсифікації допомогло імперським органам влади мотивувати фронтальний адміністративний і поліцейський наступ на українофільство. 

Максим Тарнавський розповів про наслідки Валуєвського циркуляру на прикладі одного письменника, постать якого є ключовою для розуміння української культури другої половини дев’ятнадцятого століття – Івана Нечуя-Левицького.  Як зауважив доповідач, наслідки заборони українського слова важко осягнути засобами «гіпотетичної статистики»: що б було, які твори з’явилися би тощо.  Однак на прикладі одного письменника, безпосередньої «жертви» циркуляру, бачимо наслідки цієї заборони в українському культурному просторі.  Насправді, Валуєвський циркуляр формально не забороняв Нечуєві-Левицькому займатися українською белетристикою.  Втім, той самий циркуляр пов’язував українську мову з політичною неблагонадійністю і зокрема розцінював уживання української в освітній та церковній сферах як злочин.  В такий спосіб Нечуй-Левицький опинявся законопорушником «у квадраті» – мимоволі ставав «радикалом».  Крім того, в умовах русифікаторської імперської політики, випускник Київської богословської академії Іван Нечуй-Левицький став викладачем на Холмщині, у школі для греко-католицьких (тобто українських) дівчат – заробляючи значно вищу ставку «за шкідливість» і пришвидшений стаж, який дозволив йому раніше вийти на пенсію і присвятити себе українській літературі!  А викладаючи російську словесність, в позакласній діяльності письменник заохочував учениць до українського слова.  Під час свого перебування на польських теренах, Нечуй-Левицький зав’язав контакти з Галичиною, де він згодом надрукував більшість своїх творів.  Таким чином, наголосив доповідач, заборона української мови Валуєвським циркуляро м та згодом Емським указом попри безсумнівні неґативні впливи на розвиток українських культурних інституцій призвела саме до тих наслідків, яким ці накази намагалися запобігти з самого початку, а саме: стимулювала утворення спільного українського культурного простору поза кордонами двох імперій.  Криміналізація української культурної діяльності підштовхнула інтеліґентів-українофілів до рішучого спротиву імперській образливій дискримінаційній політиці, емоційного  анти-російського налаштування, культурного самостійництва і, навіть, до політичного радикалізму.

У жвавій дискусії взяли участь слухачі та гості симпозіуму, серед яких були професори й аспіранти Торонтського університету, науковці Канадського інституту українських студій, члени Наукового товариства ім. Шевченка, професор славістики Джоржтавнського університету (США) Юрій Мігайчук, представники української громади.

Доповіді симпозіуму можна послухати на сайті симпозіуму: http://lab.chass.utoronto.ca/rescentre/slavic/ukr/audio/Valuev-2013/

Фотографії з цієї події:

http://lab.chass.utoronto.ca/rescentre/slavic/ukr/audio/Valuev-2013/Audience1.JPG

http://lab.chass.utoronto.ca/rescentre/slavic/ukr/audio/Valuev-2013/Audience2.JPG

http://lab.chass.utoronto.ca/rescentre/slavic/ukr/audio/Valuev-2013/Participants.JPG