«В Україні традиційно Церкви відіграють значну роль у суспільстві, враховуючи ступінь довіри до Церков у порівнянні зі ступенем довіри до влади»

24.12.2007, [14:40] // Інтерв'ю //

Інтерв’ю з Анною ЮДКІВСЬКОЮ, кандидатом на посаду судді Європейського Суду з прав людини від України

В останні роки все частіше українські громадяни звертаються за захистом своїх прав у міжнародні інстанції, найбільш відомою з яких є Європейський Суд із прав людини. По справах проти України Суд ухвалив вже не одне рішення, розв’язуючі складні питання, щодо яких не було знайдено порозуміння в українських судах.

Цього року закінчились повноваження судді Європейського Суду з прав людини від України, тому було оголошено національний конкурс про добір кандидатів на вакантну посаду, який з певних причин був проведений повторно 17 грудня 2007 року. Двічі у трійку кандидатів на посаду судді від України була обрана пані Анна Юдківська, що свідчить про її високий фаховий рівень та підтримку у суспільстві, зокрема серед громадських та правозахисних організацій.

У січні 2008 року Парламентська Асамблея Ради Європи на своєму засіданні має розглянути питання про обрання судді Європейського Суду з прав людини від України з поміж трьох кандидатур, представлених Урядом. З огляду на це ми скористалися можливістю, щоб задати кілька питань щодо законодавчого та судового забезпечення права на свободу віросповідання та відносно вдосконалення державно-конфесійних відносин кандидату на посаду судді пані Анні ЮДКІВСЬКІЙ.

— Останнім часом все більше розгорнулася полеміка щодо необхідності реформування судової системи в Україні. Особливо актуально це виглядає на фоні політичної кризи, в якій судова гілка влади часто використовується не в якості незалежного арбітру, а як засіб боротьби за владу або власність. В цій ситуації, на Ваш погляд, які кроки першочергово необхідно зробити в напрямку реформування українського правосуддя?

— Так, на жаль судову владу сьогодні прагнуть перетворити на інструмент як у політичній боротьбі, так і у боротьбі за власність (за іронічним виразом Юрія Василенка – серед 400 відомих способів «відносно чесного» відбирання грошей Остапа Бендера не було одного – за допомогою судового рішення); де факто судді не є ані незалежними, ані самостійними в прийнятті рішень; корупційність судової системи сьогодні визнають навіть перші особи держави. Це системна проблема і реформувати правосуддя треба разом із реформуванням системи досудового слідства, прокуратури і адвокатури. На мій погляд, ті кроки, що пропонуються зараз, а саме ускладнення і без того складного та багатоланкового судового процесу, не тільки не допоможуть, а навпаки посилять кризу.

Вже сьогодні непоодинокі випадки, коли справи кочують між господарськими, адміністративними судами та судами загальної юрисдикції через недосконалість запровадженої системи правил підсудності. А подальше «дрібнення» загальної юрисдикції та дворівнева касація набагато ускладнять доступ людей до суду, затягнуть і без того надмірно тривалий процес та будуть мати поганий вплив на єдність правозастосовчої практики. Про це, до речі, говорить і Венеціанська комісія у своїх висновках щодо законопроектів про судоустрій і про статус суддів в Україні.

Першочергові кроки мають бути направлені на боротьбу із корупцією в судовій системі, та відповідно — на реабілітацію в очах суспільства правосуддя, виховання поваги до нього. Для цього треба працювати над якістю правосуддя та рівнем суддівського корпусу. Величезне значення мають суддівські кадри, вимоги до яких мають бути значно підвищені та процедура добору суддів має бути прозорою. Я вважаю, що на посаду судді може претендувати людина, яка до цього мала практичний досвід змагального судового процесу у якості самостійного учасника такого процесу – адвоката, представника сторони чи прокурора – тільки таким чином можна навчитися зважувати конфліктні інтереси та розуміти правову позицію сторін. І звичайно, в першу чергу треба забезпечити дійсну незалежність суддів, захистити від тиску та втручання в їх діяльність.

— Однією із вимог Парламентської Асамблеї Ради Європи до України під час її вступу до цієї організації було висунуто питання про забезпечення незалежності церкви в її відносинах з державою. Чи можна зараз говорити, що Україна виконала цей обов’язок, або досі існують певні проблеми в цій сфері?

— Історично та традиційно релігійний нейтралітет держави – тобто повне невтручання в релігійні справи як у вигляді підтримки та і у вигляді обмежень – непросто встановити. З одного боку держава співпрацює з релігійними громадами, залучає до співробітництва, з іншого боку релігійні співтовариства прагнуть отримати визнання держави, змусити прислухатись до їх точки зору щодо певних болючих питань, що турбують суспільство – таких як моральність суспільного життя, біоетика, аборти, евтаназія, тощо. Тобто кордон не є чітким.

Треба зазначити, що ПАРЄ ніколи не вимагала від держав-учасниць класичного відокремлення Церкви від держави по типу американського. В її останній рекомендації з цього приводу (№ 1804 (2007) визнано, що різний тип стосунків Церкви і держави існує у європейських країнах, в деяких країнах одна чи кілька релігій домінують та релігійні представники відіграють певну політичну роль. Як приклад – присутність епіскопів у Палаті Лордів у Великобританії. Навіть у Франції, де суворе розмежування Церкви і держави запроваджено ще законом 1905 р., держава платить зарплату лікарняним, тюремним та військовим священнослужителям, оскільки іншим чином неможливо задовольнити релігійні потреби певних категорій населення. А Конституція Греції містить положення, за яким домінуючою релігією в цій державі є православне християнство, та забороняє прозелітизм – до речі, останнє положення було предметом розгляду Європейського суду з прав людини у справі Коккінас проти Греції, та Суд знайшов порушення статті 9 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Взагалі, проблемам світської держави присвячено декілька рішень Європейського суду з прав людини. Деякі з них стосувалися питання оподаткування (обов’язковості в деякі країнах сплачувати податок на користь державної Церкви). У справі Бускаріні проти Сан Марино Суд дійшов до висновку, що обов’язкова клятва депутата парламенту на Біблії є примушуванням до взяття на себе зобов’язання вірності певній релігії, що суперечить вимогам ст. 9 Конвенції.

Конвенційні органи визнають, що в країнах Європи неможливо виділити єдиний підхід до ролі релігії у суспільстві. Звідси і широкі межі розсуду, що надані для регулювання цих питань. Так, прагнення Туреччини встановити секулярний режим знаходить підтримку Європейського суду. У відомій справі Лейла Сахін проти Туреччини, в якій мова йшла про заборону носіння мусульманського вбрання в університеті, Суд зважив як на роль закладів вищої освіти, так і на особливий «турецький контекст» – прагнення суспільства до «світськості» та існування екстремістських течій, метою яких є будування суспільства на законах шаріату, і, відповідно, не знайшов порушення у забороні на носіння такого одягу. Визнав Суд і правомірність втручання у турецькій справі Партії Благоденствія, яку було розпущено через її намір створити мультиюридичну систему та повернутися до законів шаріату. Тобто ці питання кожна держава вирішує, виходячи із свого історичного досвіду та сучасних потреб свого суспільства.

В Україні традиційно Церкви відіграють значну роль у суспільстві, враховуючи ступінь довіри до Церков у порівнянні зі ступенем довіри до влади. Те, що є неприпустимим – це залучення Церков до політичної боротьби, що, на жаль, в окремих випадках можна спостерігати в Україні, особливо під час виборів. Певні політики залучають до політичної агітації певні Церкви, закликають до приєднання до тієї чи іншої Церкви – це є втручанням держави у релігійну діяльність. Особливо вразливими при цьому залишаються релігійні меншини. Це, на мій погляд, одна з наших головних проблем в цій сфері.

Зобов’язання нейтральності держави у її відносинах із Церквою полягає також у тому, що держава має утримуватися від прийняття сторони у релігійних суперечках. Вона не повинна вживати заходів для того, щоб релігійні громади залишалися або були приведені під єдине керівництво. Роль влади у випадку конфлікту – забезпечити повагу релігійних груп одна до одної (на це наголошено, наприклад, у справі Серіф проти Болгарії). Це особливо важливо в багатоконфесійній Україні, де на державу покладається обов’язок забезпечення мирного співіснування всіх конфесій, які нерідко є конфліктуючими.

— Від Ради Європи часто лунають заяви про те, що існуюча в Україні система реєстрації церков в певній мірі є дискримінаційною та не ясною. Яке Ваше ставлення до цього? Чи дійсно існує потреба запровадити в Україні нову систему реєстрації церков та інших релігійних організацій?

— Відповідь на це питання дав Європейський суд у справі Свято-Михайлівська парафія проти України. В цій справі Київська міська адміністрація відмовила громаді у внесенні змін до її статуту, згідно з якими вона мала приєднатися до УПЦ КП. Уряд заперечував, вважаючи, що жодного втручання не відбулося, оскільки громаду не змушували приєднатися до жодного Патріархату та не втручалися в її діяльність. Суд нагадав свою позицію, що відмова держави в реєстрації групі віруючих є втручанням в свободу релігії, гарантованої ст. 9 Конвенції. Суд звернув увагу, що хоча українське законодавство про свободу совісті та релігійні об’єднання дійсно дозволяло релігійній групі існувати без реєстрації, діяльність незареєстрованих релігійних утворень була обмеженою. Суд зазначив, що в ситуації, коли релігійна організація увійшла у конфлікт із керівництвом Церкви, до якої вона відноситься, та має або внести зміни до свого статуту або ризикує бути виключена з юридичної особи створеної нею самою, така ситуація вимагає дуже делікатного та нейтрального підходу до конфлікту з боку державних органів. Суд прийшов до висновку, що відмова державних органів внести зміни до статуту значно звузила можливості релігійної громади, яка більше не могла практикувати весь спектр релігійних діянь. Загалом, Суд піддав критиці українське законодавство з питань реєстрації релігійних об’єднань, зазначивши, що йому бракує «узгодженості та передбачуваності». Наприклад, було звернено увагу, що законом не визначено що таке «релігійна група» та що таке «релігійна організація» – чи є це одним й тим самим, чи їх відрізняє наявність статусу юридичної особи.

Право на створення релігійних об’єднань є складовою системи основних прав і свобод людини. Питання реєстрації релігійних об’єднань – ключове в забезпеченні існування таких об’єднань, незалежного від втручання держави. Воно пов’язано із попереднім питанням щодо незалежності церкви від держави – реєстраційні вимоги, що вдаються до змісту вірувань об’єднання, а не до формальностей, є неприпустимим (у справі Митрополія Церкви Бессарабії проти Молдови Суд зазначив, що стаття 9 Конвенції виключає можливість оцінки легітимності релігійних переконань). Питання внутрішньої структури релігійного об’єднання є також питанням переконань – як і ким Церква має бути керована – отже додаткові вимоги щодо структури релігійної організації можуть бути розцінені як примус з боку влади. Крім того, неприпустимим, принаймні на думку Європейського суду, є залучення визнаної духовної влади до реєстрації нових релігійних об’єднань. Тобто чітка система реєстрації релігійних об’єднань є інституціональною складовою релігійних прав і свобод та є основоположною для реалізації свободи совісті, гарантованої Конвенцією і Конституцією – віруючі повинні мати можливість вільно об’єднуватися без втручання держави.

— Сьогодні все більш гостро постають питання повернення державою церковного майна, яке було експропрійовано у минулі часи. Міжнародна спільнота не раз вказувала на цю проблему, як на одну з основних у державно-конфесійних відносинах України. Проте навіть державні посадовці посилаються на недосконалі та недостатні правові механізми повернення церквам нерухомого та іншого майна. Як Ви вважаєте, які законодавчі ініціативи необхідно запровадити в цій сфері у першу чергу?

— Очевидно що це питання потребує першочергового вирішення, оскільки саме через нестачу культових споруд виникає більшість міжконфесійних конфліктів; необхідність співіснування в одному приміщенні декількох релігійних громад сприяє зростанню напруги в релігійному середовищі.

На сьогоднішній день, на жаль, ще й досі відсутнє відповідне законодавство, та більш того, законопроект, який зупиняв приватизацію культових споруд до прийняття такого закону було відхилено – а це і є та сама першочергова ініціатива, яку, на мій погляд, треба запровадити з метою уникнення ситуації, коли після прийняття закону про реституцію вже нічого буде повертати.

Парламентська Асамблея Ради Європи ще в 2002 році рекомендувала реституцію націоналізованого майна, що належало релігійним громадам. А в 2005 році ще раз звернула увагу на невирішеність цього питання. І при всій беззаперечній складності цієї проблеми, її не можна безконечно відкладати на майбутнє, оскільки від її вирішення залежить релігійний мир та злагода в країні

— Як практика Європейського Суду з прав людини розв’язує проблемні питання в цій сфері? Та чи були відповідні позови від релігійних об'єднань України та інших країн?

— Відповідні заяви від релігійних громад інших європейських країн до Суду були. Але Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не гарантує права на реституцію майна. І рішення по таких заявах напряму залежать від того, як ці питання реалізовано у національних законодавствах: громада, яка скаржиться на порушення права мирно володіти своєю власністю, повинна мати як мінімум «правомірні очікування» на повернення такого майна, тобто чіткі законодавчі положення, які регламентують це повернення. Сподівання на відновлення давно втраченого права власності, на думку Суду, не можуть вважатися «майном» в сенсі статті 1 Першого протоколу. Такі сподівання мають бути чітко визначені у внутрішньому праві; та статтю 1 Першого протоколу не можна інтерпретувати як таку, що накладає загальне зобов’язання на держави-учасниці повернути власність, яка була передана їм до ратифікації Конвенції.

Тобто Суд виносив рішення по таких заявах з огляду на те, як відповідні проблеми вирішені в національному праві. Треба зазначити, що у більшості європейських країн ці питання все ж таки врегульовані на внутрішньому рівні.

— Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод зокрема гарантує кожній людині право на свободу мирних зборів. Останні роки у ЗМІ можна було почути непоодинокі випадки, коли місцеві ради забороняли Церквам та релігійним організаціям проводити святкові ходи, проводити мирні зібрання чи іншим чином прилюдно сповідувати свою релігію, посилаючись при цьому на застарілі норми чинного закону про свободу совісті.

— Так, випадки заборони релігійних зібрань всупереч статті 39 Конституції України, на жаль, є непоодинокі. Такі дії, безумовно, можуть бути розцінені як порушення права на мирні збори, гарантованого статтею 11 Конвенції. В одній з недавніх справ проти Росії (Баранкевич проти Росії) священик Церкви євангельських християн звернувся за дозволом на проведення публічного богослужіння, але отримав відмову через «відмінність релігії євангельських християн від релігії, що сповідує більшість населення міста», та через те, що надання одній із багатьох релігійних організацій дозволу на публічне богослужіння може викликати незадоволення інших. Щодо цього аргументу Суд нагадав, що демократія не зводиться до превалювання інтересів більшості – має бути досягнутий баланс, що забезпечить чесне ставлення до меншин, а право на свободу зібрань охоплює як закриті зібрання, так і мітинги на вулиці, марші тощо.

Більш того, хоча стаття 11 має на меті захист особистості від свавільного втручання з боку влади, одночасно може існувати і позитивне зобов’язання держави забезпечити ефективне здійснення цих прав. Далі, для збереження плюралізму, роль держави зводиться не до усунення причин напруги шляхом виключення самого плюралізму, а до того, щоб забезпечити толерантне ставлення конкуруючих груп одна до одної. Оскільки владні органи не змогли забезпечити ефективне здійснення прав заявника, Суд дійшов до висновку про порушення статті 11 Конвенції у світлі вимог статті 9.

Взагалі, Суд доволі часто інтерпретує положення статті 9 Конвенції у світлі захисту свободи об’єднань, що гарантована ст. 11 Конвенції. Тобто організаційна життєдіяльність релігійного об’єднання знаходиться під захистом Конвенції, яка гарантує невтручання влади в цю життєдіяльність, як вимогу плюралізму.

— В 2006 році Міністерство юстиції України у співпраці з представниками Церков розробило проект нової редакції базового закону про свободу совісті та релігійні організації, який не дійшов до парламенту. Сьогодні одним із першочергових завдань демократичної коаліції у Верховній Раді України, як записано у оприлюдненій угоді, ставиться питання про прийняття такого закону. На Вашу думку, які проблеми в першу чергу має розв’язати нова редакція цього закону?

— Правозахисники скаржаться, що до розробки цього закону не були залучені правозахисні організації, які спеціалізуються на питаннях свободи совісті в Україні. Вони критикують цей законопроект за нав’язування релігійним групам єдиної структури, дозвільний характер релігійних зборів, невизначеність прав іноземців тощо. Прекрасно, що до його обговорення були залучені релігійні лідери, але недопустимо, що кінцева редакція ще не завершена, наскільки мені відомо, саме через неузгодженість позицій цих лідерів.

Закон, в першу чергу, треба узгодити із вимогами статей 9 і 11 Конвенції у тлумаченні Європейського суду з прав людини. Певні недоліки сьогоднішнього законодавства щодо релігійних організацій були детально розглянуті Судом у справі Свято-Михайлівської парафії – всі зауваження Суду мають бути враховані. Так само мають бути враховані і зауваження Венеціанської комісії, яка також вказувала на необхідність ясних формулювань, та пропонувала спростити існуючу систему реєстрації релігійних об’єднань.

Взагалі, чим ясніше і детальніше буде законодавство, чим більш точними будуть в ньому формулювання, тим менше простору залишається для свавілля посадових осіб, і відповідно – тим вільніше і безпечніше будуть відчувати себе і віруючі, і релігійні об’єднання в Україні. Саме це і є задачею, яку має реалізувати новий закон.

— Пані Анно, дякуємо Вам за цікаву розмову та бажаємо успіхів у Вашій професійній діяльності!

Спеціально для РІСУ розмову вів експерт Інституту релігійної свободи Максим ВАСІН,